Удайпур. Озера і Мусонний палац.

Удайпур. Озера і Мусонний палац.

Завершуючи розповідь про Удайпур, хочеться перейти до вишеньки на торті: озер і Мусонного палацу. Ціле місто лежить поміж та навколо двох озер та ще й підперте пагорбами. В спекотні літні дні махараджі охолоджувались на острівці посеред озера, а в вологі і дощові мусонні тижні — переїжджали ближче до хмар — до Мусонного палацу Саджан Ґар. З нього і почнемо 🙂

Там, на горі, панує тиша, незважаючи на гамір мавп і відвідувачів. Кількість зеленого навколо одразу закохує в це місце, а краєвиди тільки підсилюють враження. Нестерпність мусонної паркої вологи низин полегшує вітер на пагорбах. Вода під ногами також не стоїть: стікає вниз до міста 😉 Словом місце занадто чудове і пустувати не могло: спершу там була обсерваторія, а потім палац і мисливський будинок.

Таємницею мусонних палаців махарадж в Раджастані була зала з фонтанами — чудо архітектури і гідравліки в ті далекі дні, яке не дотягнуло до наших часів. Архітектура є, але гідравліка — здохла.

Озеро Пічола, зі всіма палацами і хавелами навколо і на островах — центр товариського життя в минулому і тепер. Нам пощастило його досліджувати в дощ. Так-так, в дощ і пощастило 🙂 Корабликом, повним в основному індійських туристів, ми зробили коло по озеру. Одночасно з нашим від пристані відчалив ще один повний кораблик, на якому ми зауважили знайомих, тож всю поїздку діти мали кому махати і гадати хто причалить першим. А куди причалить? До чудового острова Джаґмандір посеред озера, де є палац і парк. Зараз я вже не пригадую хто ж тоді був першим, але твердо пам’ятаю одне: з двох повних корабликів на острів в дощ вийшли ми, наші знайомі і ще одна група неіндійських туристів. Індуси під дощ ні ногою.

Палац на Джаґмандірі то така собі версія нічного клубу махараджі. Все там створено для вечірок і вистав. Виглядає чудово, та й непрошені гості навряд чи появляться непоміченими.

Дуже добре розумію щастя Удая Сінгха ІІ, який побудував Удайпур після дуже важких життєвих перепетій: в усіх раджастанських махараджів грошей було по дзюрки в носі і будувати вони могли практично що завгодно, але так ефектно вимахуватися міг лише він 🙂 Звісно, все це треба було боронити від нападів Моголів і Махаратів, ну але така вже його робота: керувати, воювати і вимахуватися 🙂

Друге озеро — Фате Сагар. На ньому до тепер розміщується обсерваторія і ботанічний сад. Сад, кажуть, чудовий, але був закритий і ми туди не попали. Зате з пригодами доїхали до купалень, оточених тропічним парком. Чому з пригодами? Бо в моїй голові на той час була ще європейська прошивка і водіїв тут-туків я просила їхати, наприклад, до музею Ґанді чи бібліотеки Ґанді чи ще чогось Ґанді. Водії тук-туків і рикші дивились на мене з жалістю в очах, тоді дивились на мапу, як барани на нові ворота, а тоді їхали. І приїжджали до сміттєзвалища в парку, або до закритих воріт зі сміттєзвалищем або ще в якесь таке місце. А тепер я вже знаю, що всі оці музеї і бібліотеки переважно знаходяться на території якихось старіших пам’яток з невимовними назвами і їхати треба саме до них. Байдуже, що ти не знаєш як то назвати, а водій не вміє читати. Це Індія, крихітко! 🙂

На кінець дня в кожній частині світу вас чекає одне й те саме. Ні, я не про “мити ноги, лягати спати”. Я про розрахунок за транспорт. Возити по місту вас може легко причесана мавпа, але по гроші прийде пискатий індус на чотири лапи кутий. Ціну назве, як за рідну маму. Тож чимшвидше треба полюбити отой спорт — торгуватися. В іншому випадку — це буде мука.

В торгах кожен союзник — на ціну золота. Того вечора вся плеяда індуських богів була на нашій стороні. Засвідчила це Її Святість Корова 🙂 А бачите отам в тлі дядька з повним візком бур’янів? В нього за “символічну” плату можна купити трохи хопти і нагодувати корову… Найцікавіше, що є люди, які на це ведуться. Щось мені підказує, що то його ж корови, а чувак — гуру добування грошей з повітря 😉



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *