Udaipur. Місто, готель, музей автомобілів.

Udaipur. Місто, готель, музей автомобілів.

Їдучи до Удайпуру треба знати про нього таку річ: старе місто закрите для руху чотириколісного транспорту, тож таксі з аеропорту чи вокзалу вас до готелю чи гест-хаусу довезе, але потім вже на своїх двох чи на тук-туці. Вибір на користь другого зробиться автоматично після першої-другої прогулянки, оскільки виявиться, що середньовіччя тут як тут. Зі всіма його не докінця прикритими чи й зовсім не прикритими стічними каналами, сміттям на вулицях, продуктами життєдіяльності всіх живих організмів і мертвими організмами щурів для закріплення ефекту. Проте в старому місті є можливість пожити в одній з хавел чи в котромусь з численних гостьових будинків. Інший варіант — це жити за містом в одній із вілл, доїжджати якимось убером до межі старого міста, ну а звідти вже на своїх двох чи на тук-туці.

Ми вибрали перший варіант. А чом би й ні?

Таким чином жили ми в одній зі старих хавел. За версією нашого гіда з Міського Палацу, ця хавела належала до скарбника махараджі. В кожній з кімнат на внутрішній стіні було заглиблення, як підвіконник. На ньому міг сидіти собі скарбник обговорюючи якісь справи з відвідувачами. В тих підвіконниках була дирка і коли відвідувачі передавали скарбникові гроші, він зразу кидав їх туди і вони летіли в надійно замкнену кімнату-скарбницю. Правда це чи вигадка — важко сказати. Це Індія — тут можливо все. В одній з наших кімнат і справді був такий дирявий підвіконник на внутрішній стіні. Якщо в нього “угу”-кати, звук поширюється доволі далеко (так, ми “угу”-кали. Довго! Особливо наймолодші 🙂 Якщо вже існують легенди про привидів в тій хавелі, то це ми 🙂 ). На всякий випадок я тісно заткнула його надлишковим простирадлом: поняття “все”, яке можливо в Індії, включає в себе також нічний візит щура. Одного з братів тих трупаків з дороги. Романтика хавел — діло святе, а зустріч з фауною, звабленою запахом дитячого печива в план нашої мандівки не входила.

Згадуваний вище “підвіконник” праворуч від ліжка.

Саме старе місто — це лабіринт тісних вуличок навколо Міського Палацу з майстернями, магазинчиками, капличками і квартирками. Все воно маленьке і кривеньке, але дуже автентичне і кліматичне. Більшим розмахом можуть похвалитися будівлі махараджі. Наприклад музей ретро-автомобілів, який насправді є просто гаражем династії махараджі. На червоному кабріолеті і чорному Ролс-ройсі махараджа досі їздить, беручи участь в урочистих церемоніях. Звісно, зараз він вже не зовсім махараджа, а трохи ніби член парламенту… Але то лиш трохи і ніби, а так то всі знають хто є хто 😉 Далі багато фоток для мого тата, а при нагоді і для інших любителів машин 🙂

А оці НЛО на дереві, то летючі лисиці — кажани, які харчуються фруктами. Найбільші з савців, які літають. Деякі представники видів родини криланових, до яких належать летючі лисиці, мають розмах крил 1,7 метра. Коли така радість вперше летить над тобою, то не зважаючи на свідомість того що це таке і чим воно харчується, рука і так тягнеться за осиковим кілком 🙂

Всі ті вулички, машини, парки, палаци, люди і звірі Удайпуру — безперечно володарі дня і ночі. На межі між першим і другою варто вийти на один з численних дахів-ресторанів Удайпуру і дозволити собі відпочити від безладу і гамору вулиць, а очам надивитись на прекрасний захід сонця. В такі моменти якось забувається вся приголомшливість країни довкола і хочеться процитувати Бєглова: “Надобраніч, любе Людство!”



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *