Udaipur. Хавела-музей.

Udaipur. Хавела-музей.

Удайпур — місто-казка. Місто, в якому знімалася неймовірна кількість Болівудських фільмів і навіть одина частина Бондіани. Також це один з омріяних керунків весільних подорожей індусів. Ті, добре забезпечені, намагаються бодай на ніч зупинитись в палац-готелі посеред озера Пічола, ціни на кімнати в якому стартують десь з позначки 50 тис. гривень за ніч. Коротко кажучи — це така туристична перлина, яка затьмить не один діамант.

З Делі ми летіли туди літаком. Ніби не повних 600 км, а подорож машиною зайняла б 12-13 годин. Перельоти в Індії, на загал, дешеві. Проте ціни на квитки до туристичних місць, де немає поблизу якихось бізнес-центрів, вищі за середні. Це випадок Удайпуру.

В нашому випадку короткий годинний переліт був правдивою телепортацією: з 40-градусної спеки Делі в 25-градусну мусонну вологість Удайпуру. Кажуть, влітку така погода є винятком, тож нам неймовірно пощастило.

Розповідь про місто, яка займе немало дописів, хочу почати з хавели-музею — місця, яке відкривало знайомство з містом. Хавела — це тутешній відповідних слова вілла. До хавел, щоправда, більше пасує слово палац, але воно зарезервоване для неймовірного будинку махараджі. Таких хавел в місті багато. В одній з них ми навіть жили. Про це буде окремий допис. Ця ж розташована над озером і біля неї ми, напівпритомні після ранкового перельоту, знайшли затишне місце для сніданку.

З кожним з’їдженим шматком яєшні, ложкою пластівців для дітей (як? Звідки? Офіціант там — чарівник!), ковтком кави і соку до нас поверталися сили, а офіціант забезпечив ще й чудовий настрій. Йому належить перше місце з почуття гумору серед індусів за всі мої пів року тут! Або ж нас просто однакова дурка вчепилася 🙂

Хавела-музей розташована в північній частині озера Пічола. Відвідувачів там мало. Мабуть тому вона так фантастично настроює на романтичний лад Удайпуру, заспокоює і дозволяє забути про метушню ще вчорашньої буденності, чи ще вранішнього мурашника аеропорту в Делі. Після неї навіть переповнений туристами Палац махараджі підморгував до нас затишними закутками.

Сам будинок — суцільний лабіринт, тож коли здавалося, що ми обійшли коло і зараз буде вихід — очам відкривалося чергове подвір’я чи обладнані під музей зали.

Почали ми з вежичок, які нависають над водою. Тиша і прекрасний краєвид нас довго не відпускали.

Наступним був музей традиційних раджастанських ляльок. Там вже відривалися діти. Ми були самі. Наглядач музею сказав, що можна все і кудись пішов 🙂

Потім були тераси на даху хавели з розмальованими стінами і свіжим вітром з озера.

Тоді ми вийшли на маленьке подвір’я, довкола якого два поверхи будинку демонстрували життя хавели. Були там традиційні житлові кімнати, дзеркальна кімната, оздоблена мозаікою з дзеркала і кольорових скелець, була кімната “як це виглядало до реставрації” (так, як Підгорецький замок зараз).

Була експозиція тюрбанів, традиційних для різних регіонів чи подій.

Було щось, що в моїй системі цінностей одразу самоназвалося конфесіоналом, проте в цій частині світу — це точно не він. Гугл вперто не хоче розкривати мені цієї таємниці хавели, тож, на разі, залишу її в спокої.

Біля цієї хавели є також гарний ґхат — місце для молитовного занурення в водах озера. Брама до нього творить з хавелою один архітектурний комплекс і неймовірну атмосферу. Її підтримують також численні голуби, вуличний музикант і ненав’язливі удайпурці.



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *